Cxemcast 043 – Alessandro Adriani

Ти живеш у Берліні вже кілька років. Чи є місця, які ти найбільше любиш?

Я тут живу вже майже чотири роки, з січня 2013, і за цей час я так і не виокремив щось одне. Мені подобається проводити весь вільний час в студії. Коли ж хочеться чогось випити, то я заходжу в «Cafe Futurio» до свого друга Франческо, який є власником цього кафе і босом лейблу «Slow Motion». У Берліні багато цікавих місць і, якщо говорити про клуби, то напевно найбільше мені подобається «OHM», де я кожні два місяці роблю вечірку свого лейблу «Mannequin Records».

Чому саме «OHM»?

Бо там можна відчути контакт з публікою – це невеликий клуб, який ледь вміщує 250 відвідувачів і в якому сцена знаходиться на одному рівні з танцполом. Коли я роблю там вечірки, то запрошую в основному своїх друзів - тих, хто підтримує лейбл роками. Раніше в «OHM», як мені здається, була бойлерна і, так само як і «Tresor» з «Kraftwerk», йому характерна специфічна атмосфера, пов’язана з розташуванням в індустріальній частині міста.

Там також можна зустріти багатьох місцевих діджеїв і музикантів?

Це правда, але їх насправді можна побачити повсюди в місті.

Як думаєш, можливість таких випадкових зустрічей перетворила Берлін в одну зі світових столиць музики?

Не думаю, що це єдина причина, Берлін є винятковим в різних аспектах.

Тут легше займатися музикою, ніж в Італії?

Я ніколи не відкрив би вдома, в Італії, свій звукозаписний лейбл. Це було б мені не під силу. Половина тих клубів, в які я ходжу в Берліні, в Італії закрилися б ще не відкрившись. В Італії інший перебіг життя: більше контролю, бюрократії, тому відкрити там своє місце для вечірок куди складніше і дорожче.

Під час нашої нещодавньої розмови ти сказав, що берлінській публіці в клубах бракує «дикості». Чому?

Я не так і довго живу тут, щоб робити якісь порівняння. Проте мені здається, що раніше люди сприймали клуб як місце, де всі приймають наркотики і т.д., але зараз все кардинально змінилося. Багато людей дійсно цінують танцювальну музику, розбираються в ній, та й вона також змінилася на краще.

А що скажеш про техно? Здається, воно зовсім вже покинуло андергаунд?

Ще не повністю, але все йде до цього. Пам’ятаєш, як якась відома голлівудська актриса в одному з популярних американських шоу розповідала про свій похід в «Berghain»?

Своїм лейблом ти намагаєшся показати те, що було до техно?

«Mannequin Records» не пов’язаний з техно, основна мета лейлбу – це пошук недооцінених груп чи перевидання рідкісних записів кінця 70-х – середини 80-х років. З іншого боку, для деяких платівок я прошу сучасних продюсерів переробити якісь треки з раніше виданих на свій лад. Наприклад, так було з Ancient Methods і An-i, які взялися за Bourbonese Qualk і Musimeci.

Щось на зразок популярного копіювання 90-х?

Так, це схоже на те, що відбувалося із мінімал-синт і дарк-вейв сценою. Молоді артисти, хочуть вони того чи ні, заглядають в минуле, переосмислюють його і намагаються вкласти в це свою душу, адже інакше музика починає звучати як копія копії.

Ти допомагаєш італійським музикантам?

Так, ще з часів започаткування лейблу я допомагаю артистам з Італії з релізами та просуванням. Часто організовую спільні виступи італійців з групами з інших країн для того, щоб про них теж хтось дізнався. Так було, наприклад, з Led Er Est та Opus Finis. Пам’ятаю як альбом Mushy aka Valentina F. став альбомом місяця на Rough Trade в 2012 році – це було щось. Останнім часом я вже менше працюю з італійцями і більше займаюся перевиданням, але, думаю, все змінитися в найближчому майбутньому.

Чи складно знаходити людей з минулого, домовлятися з ними? Адже хтось давно пішов з музики або навіть помер.

Не буду брехати – іноді бувають дуже непрості ситуації. Часом буває неможливо домовитися з артистом – вони навіть чути не хочуть про перевидання, інших же, як Danza Meccanica, доводиться шукати по 5 років. Робота з перевиданнями схожа, з одного боку, на археологічні розкопки, а з іншого – на соціологічні та психологічні експерименти. Добре, що інтернет значно полегшив контактуння з людьми.

Кого ти мрієш перевидати?

Є один легендарний бенд – Solid Space, його всі хочуть перетягнути до себе, але вони, як я чув, проти перевидання. Пам’ятаю, декілька років тому я мріяв видати італійську групу Weimar Gesang, які в 80-х підняли Мілан на вуха, але вони, знову ж таки, проти. Проте у мене вже є мрія, що збулася – перевидання Bourbonese Qualk, яким я пишаюся.

Пост-панк / нью-вейв музика – це майбутнє клубного життя?

Я так не думаю. Зараз багато техно-діджеїв починають копати біля витоків клубної сцени і приходять до груп, які грали EBM та індастріал у 80-х роках. У Бельгії, Німеччині та Голландії все з цього почалося.
З іншого боку, компіляція So Low на «Optimo» або лейбл «Contort Yourself» підштовхують до висновоку, що ця музика стає все більш популярною.

Після всіх цих реміксів і перевидань, що плануєш на майбутнє?

Ми зараз запустили нову серію релізів під назвою «Death of the Machines», до якої залучені лише нові артисти. Перші дві 12"від мене і Jasss – талановитого іспанського діджея і продюсера. На наступний рік у нас вже є кілька запланованих релізів.

А як щодо твоєї музики, які ідеї ти вкладаєш в неї?

Мені важливо не видаватися на своєму «Mannequin», я завжди шукаю якийсь інший лейбл аби отримувати фідбек від інших людей – це допомагає в саморозвитку та еволюції музики.
Що стосується написання музики, то у мене немає методу. Я непрофесійний музикант, який любить проводити час в студії, грати, експериментувати. Я добре знаю машини, які у мене є, і це мені дуже допомагає. Хочеться дійти до межі здібностей кожного інструменту. Останній рік я ділюся приміщенням студії з Lee Douglas / An-i й багато чого в нього навчився – він талановитий продюсер та креативщик, яких я ніколи не зустрічав.

Який твій улюблений інструмент?

У мене в студії в основному класичні інструменти, тому моя відповідь нікого не здивує. Це Roland TR-808, Korg MS-20 і Roland SH-101.

Яка музика тебе надихає?

Я слухаю різну музику: від Stogges до Piero Umiliani, від Spacemen 3 до Psyche. Різна музика – різне натхнення і, хоча я ніколи не намагався когось наслідувати, воно само собою проникає в мою творчість.

Чи зможе італійська локальна сцена вибити своє місце під сонцем?

У нас є артисти, якими можна пишатися: Donato Dozzi, Lory D., Marco Passarani – всі вони справжні майстри. Я поважаю хлопців, які займаються клубом «Macao» в Мілані та «Elsewhere» в Римі – так тримати! Але, як я говорив на початку, локальна ситуація не з простих і змінити щось буде складно.



Інтерв’ю взяв Богдан Конаков.