Cxemcast 036 – Prcdrl
Інтерв'ю взяв Богдан Конаков.
21.04.2016

Cxemcast 036 – Prcdrl
Інтерв'ю взяв Богдан Конаков.
21.04.2016





Чи міг би ти реалізувати себе в Росії; чим займався до переїзду та як опинився в Німеччині?


Я їхав з Росії двічі. Перший раз у 2001-му: після кризи 1998-го подав документи на від’їзд; тоді на пострадянському просторі відчувалася повна безвихідь. Коли від німців прийшла відповідь, у Москві життя вже наче налагодилася, але я вирішив використати нагоду подивитися світ — поїхав працювати в Мюнхен. Я займався спецефектами для кіно; піднявся кар’єрною драбиною майже до її верхівки й уже там зрозумів — не моє. Також зрозумів, що в Мюнхені жити не можу — це бюргерське місто зі мною непоєднуване. Тоді ж і почав писати музику.


Потім я просто поїхав до Москви без будь-яких цілей і завдань. Невеличкий бізнес приносив мені кошти, на каву вистачало. Осів у Москві майже на чотири роки; якось ненароком почав робити вечірки, які ставали дедалі більшими, почав на них возити артистів з Берліна й сам туди почав навідуватися. Паралельно працював у сфері відеомепінгу й інсталяцій. Співпрацював майже з усіма студіями в Москві, зібрав свою невеличку команду. Життя в Москві мене затягувало в бік від мрії переїхати в Берлін, про що я думав ще з 2003-го.


Що трапилось потім?


Потім стався провал з дуже серйозним проектом. Я опинився з абсолютним нулем і зрозумів, що доля мені дарує нагоду втілити стару мрію. Ми з моєю жінкою зібрали все своє шмаття й через тиждень поїхали до Берліна. Після декількох місяців повної ізоляції у звукозаписувальній студії почали з’являтися проекти світового рівня. Наприклад, ми працювали разом з Робертом Генке.


Я курив сигарету на службовому вході гігантської залі в Ліоні, через який за чотири дні виступів пройшло близько 22 тисяч людей — вони приходили подивитися інсталяцію й послухати ембіент-лайв Генке; саме там я чітко усвідомив, у якому безперспективному болоті ми жили в Москві, наскільки наша публіка не готова сприймати нічого нового. У нас усі ганяються за держпроектами, але немає хоча б одного нормального техно-клубу.


Думаєш, Берлін зараз уже не “той” і є місця цікавіші?


Сучасний Берлін справді вже не той, що був навіть років шість тому. Мене лякають зміни, які в ньому відбуваються. Кожного разу, коли я виїжджаю до нової країни чи міста, я ненароком питаю себе: може, це варіант? Але щоразу, коли повертаюся до Берліна, розумію, що я вдома, а всі інші місця, де я був протягом останніх років, — Стамбул, Канада, Токіо, Перу — це інша планета.


Головна чеснота Берліна в тому, що туди постійно приїздить величезна кількість креативних людей. Не зважаючи на те, що в Берліні менше грошей, ніж навіть у кризовій Росії, інформаційний і творчий обміни, які тут відбуваються, дають потужний поштовх для внутрішнього розвитку, творчості та нових кооперацій. Берлін — це культурний хаб світу, і дуже важко потрапити у світовий потік культури, якщо сидиш у містечковому селі; навіть якщо це село велике й багате.


А що можеш сказати про розвиток сцени у нас?


Певний розвиток відбувається, звісно. З’являються нові промо-групи, поступово з’являються культурні місця, нові галереї, фестивалі; але щоразу, коли я натрапляю на організаторів, розумію, що це часто якісь дивні люди з дивним підходом до роботи.


Мені здається, причина повільного розвитку — консервативність публіки й сноби-організатори, які не здатні нести відповідальність за свої слова. Саме тому й варто віддати належне тим, хто робить гарні події в цьому несприятливому середовищі й залишається чесним з собою і зі світом.


Європейцям цікаві українські артисти?


Усі люблять Станіслава Толкачова. Ніби як у Etapp Kyle все також непогано. Мені особисто подобається, що робить Subforms.


Як ти від відео-інсталяцій прийшов до музики й наскільки відрізняються ці досвіди?


Я з дитинства був меломаном. Можна сказати, що жив музикою й хотів нею займатися. Десь років у 25 зрозумів, що це найліпший спосіб самопрояву й контакту з іншими людьми. Досвід у відео навіть допомагає. Наприклад, після декількох років роботи в новому середовищі, я почав працювати з модулярним синтезом — для мене це виявилося елементарним завданням.


Що тобі зараз найцікавіше в клубах Берліна?


З’явилося декілька угрупувань, які я б назвав «post-Berghain», — вони створюють цікаві концепти й збирають на їх втілення багато місцевих і різних фріків — тож мені це зараз найцікавіше з усього тамтешнього клубного життя.


Це, наприклад, Liber Null, Staub, Trashera, Gegen. Складається враження, що також зростає зацікавлення до експериментальної музики й аудіовізуальних мистецтв, тож окремо варто згадати про фестиваль Berlin Atonal. Звісно, окремим стовпом техно-культури залишається невтопимий Tresor.


Наскільки німецьке нічне життя комерціалізоване?


На виході всі працюють на те, аби заробити чи хоча б у нуль вийти. Чистого андеграунду вже майже немає. Berghain — один з найуспішніших комерційно проектів. Берлінській публіці властиво неприйняття зовнішньої комерціалізації, тому, напевно, ми не скоро побачимо на вечірках Берліна спонсорський контент.


І техно не втрачає позиції?


Гадаю, навіть навпаки.


Це пов’язано з тим, що на техно почала ходити публіка, яка раніше техно не слухала?


Як на мене, усім набрид хаус, засилля якого було в Берліні було п’ять–шість років тому з подачі Bar25.


Хаус і тек-хаус?


Так, штибу того. У Берлині, коли граєш 128 ударів на хвилину, до тебе можуть підійти й запитати, чому так повільно.


Лондонський клуб Fabric називають «туристичним клубом». Berghain чи Tresor можуть перетворитися на такий?


У Берліні доволі широка градація значень для поняття турист. Хтось приїхав на вихідні, хтось на місяць, хтось на рік. У якомусь сенсі там півміста туристи.


А що найдивніше для тебе в цьому місті?


Дивує, як стільки свободи може існувати в центрі Європи.   

Ми використовуємо файли cookies.