Cxemcast 057 – Hyperaktivist

Ploy - Zoom
Midland & Pariah - Untitled 2
Artefact - From Our Minds
Exium - Supremist
Reflec - Canyon
Patrick Siech - Eter
Chris Page - Corpus Delicti
Dax J - West Bank
Female - Pala
Fumiya Tanaka - Phase
Reeko - Methodical (Oscar Mulero Remix)
Steve Stoll - Model T
Sugar - Krankengymnastik
Joel Mull - The Mole
Los 3 Brasileros - Vivo
Uganda Speed Trial - UST 1
UVB - Head For Head
Schacke - Designer Of Worlds
​British Murder Boys - Rule By Law

 

Цей мікс за ритмікою і настроєм майже не відрізняється від інших твоїх міксів — за винятком хіба одного — для рейв-вечірки в англіканській церкві у Ризі. Як ти там опинилася та які відчуття від гри в такому незвичайному місці?

У 2016-му я стала одним з артистів року на Shape Platform — організації, що підтримує нову музику та аудіовізуальні мистецтва з Європи. Щороку вони обирають декілька артистів і допомагають їм. Shape Platform співпрацює з 16 фестивалями, на яких ти можеш виступити — рейв у англіканській церкві в Ризі називався Nuit Blanche і був частиною фестивалю Skaņu mežs. Крім мене, вибірка артистів там була строката — наприклад, була Kablam зі Швеції із міксом звучання 90-х: техно, гіп-гопу, трепу; а був Spatial з Лондона, який працює із абстрактним звуковим матеріалом.

Nuit Blanche в Ризі — це ніч, коли всі заклади міста відкриті, усюди відбуваються концерти — майже всі вони безкоштовні, тож ти можеш походити по місту, відвідати всілякі місця, де лунає дуже різноманітна музика. Я сильно хвилювалася перед цим виступом — поза сумнівом, це дуже своєрідний майданчик. Спершу я переживала, як там узагалі можна відіграти діджей-сет — коли я прийшла, люди сиділи на церковних лавах.

Мені доручили закривати ніч, тож я підготувала багато специфічного звуку, різноманітних записів, текстурних треків. Поволі це все зайшло навдивовижу природно. Крок за кроком я рухалася до техно, а наприкінці ночі ми розігнали повноцінний рейв — всі стрибали й танцювали. Це було справді неймовірно!

Тобі також довелося зіграти сет в Амстердамі, стоячи у вікні в Кварталі червоних ліхтарів...

Це був сет на Red Light Radio в Амстердамі — так, у Кварталі червоних ліхтарів. Було досить круто! Red Light Radio — це станція, куди постійно приходять багато діджеїв, часто грають деякі лайв-артісти. Ти завжди можеш приєднатися онлайн і подивитись стрім чи запис, тож це місце стало точкою зустрічі для багатьох артистів зі всього світу — і тих, хто тільки починає, і тих, хто вже встигнув стати відомим. Музику там ставлять на будь-який смак — від мікрохаусу до важкого техно.

Аби люди з вулиці могли бачити, як усередині грають музиканти, радіобудку встановили у віконну арку прозорою стінкою в бік Кварталу червоних ліхтарів. Це уможливлює живий фідбек, а ще там дуже затишно і весело.

Це найдивніші місця, у яких тобі доводилося грати?

Я б не назвала ці місця «дивними» — вони радше були цікавими і несподіваними. Гадаю, мені навіть більше подобається грати там, бо це наче витягує мене зі звичного для діджея клубного простору — так цікавіше.

Де і як ти записувала цей мікс? Що там усередині?

Мікс записувала у моїй домашній студії. Там є багато треків з 90-х і початку 2000-х — мого улюбленого періоду в історії техно. Тоді було багато музики, що спиралася на перкусії — я таке обожнюю! А ще ці скрипи й потріскування, ввух!

Тут є музика від Female, Uganda Speed Trial, UVB, Фумії Танаки і, наприклад, Sugar з Копенгагена, який веде серію вечірок Fast Forward — я грала там минулого листопада — надзвичайний і дуже веселий рейв (а ще в Sugar скоро виходить EP!). Також Schacke — ще один учасник Fast Forward, ще один продюсер з Данії. Він дуже хороший музикант і теж робить техно з перкусіями, яке я дуже люблю.

Ти з Венесуели, де начебто не так багато місць, у яких можна почути музику, яка тобі подобається. Зараз усе зрозуміло — є інтернет, а от звідки в тебе ця пристрасть?

Направду, навіть не знаю, хто кого знайшов — я електронну музику чи вона мене. Справді, у Венесуелі електронна сцена доволі маленька, а росла вона лише доти, поки уряд Уґо Чавеса не почав все для неї ускладнювати. З 1999-го року у Венесуелі панує “соціалізм”, а наше суспільство поступово втрачає всі демократичні цінності. У нас давно не змінюється влада, тож багато людей просто тікає з країни.

Звісно, я б не порівнювала нашу ситуацію з тим, що відбулось в Україні декілька років тому, але протести нашої молоді деколи доволі схожі. Я пам’ятаю себе у 16: тоді я не любила ту музику, яку нав’язувала мені моя культура. Завжди вважала себе трохи вигнанцем, бо не розуміла, що зі мною не так і чому всім моїм друзям подобається щовихідних танцювати під меренґе і сальсу. Одного разу я почула на MTV Chemical Brothers і Prodigy — відразу зрозуміла, що це моє.

На щастя, у моєї мами була непогана колекція хаусових платівок, які я років з 10-ти ставила на кожній вечірці, де були моя сім’я чи їх друзі. Якось згодом я пішла на вечірку й побачила діджея: він грав, а всі навколо нього несамовито танцювали — тоді й усвідомила, що це точно моє, що я хочу робити так само.

Розкажи, як твоя гіперактивність розпочиналася в Венесулі та як там справи зараз, уже після твого переїзду? Політична ситуація продовжує заважати?

Коли я була трішки старша за 20 років, ми з трьома моїми друзями відкрили клуб. Один з моїх товаришів мав надзвичайний пустий будинок, тому ми трохи вклалися у цю справу й відкрили перший клуб у моєму рідному місті Маракаїбо. Цей клуб ми назвали SOLO — наступні 4 роки ним опікувалися. Це була чудова нагода зібрати в одному місці всю електронну музику Венесуели, запрошувати артистів з інших латиноамериканських країн чи навіть Іспанії або Англії.

Утім, наші можливості почали зменшуватися після того, як погіршилась політична ситуація в країні. У нас ввели контроль за іноземними валютами, тому готівку в доларах і євро просто так уже не можна отримувати — ти мусиш їхати в спеціальний офіс і просити дозволу. На жаль, це неймовірно сильно вдарило по нашій сцені. Тоді я вже займалася нашими місцевими подіями, мені хотілося зробити електронну музику доступною всім. Звідси, до речі, мій нікнейм — Hyperaktivist — я одночасно вчилась на журналістку, займалася букінгом у SOLO, грала й організовувала вечірки. Люди жартували наскільки я “гіпер”. Коли я почала робити безкоштовні вечірки в університеті, знайомі почали називати мене активісткою. Тоді я сказала, що так, я активістка — музична. Так і продовжую.

На це запитання є приблизно три з половиною мільйони різних відповідей, але почуймо ще одну — як тобі Берлін? Чому ти обрала саме це місто?

Коли я закінчила навчання у Венесуелі, країна була в дуже поганому стані — медіа контролювалися владою, свобода слова прогиналася під страхом репресій. Я знала, що як журналістці мені там нема місця, тож я захотіла переїхати до Європи.

Я мала поїхати до Барселони продовжувати навчання, та одного разу мій друг, який тоді вже 10 років жив у Берліні, сказав, що я повинна переїхати туди — там неймовірні музика та люди. Я зрозуміла, що Берлін справді чудове місце для мене, почала збори. Переїзд був довгим і виснажливим, але вже 5 років я тут.

У Берліні повно діджеїв і промоутерів, велика конкуренція — усюди маленькі групи, дуже мало творчих об’єднань, усі б’ються самі за себе передусім. Мала нагоду побачити, що відбувається в інших містах — Копенгагені чи от у вас в Києві — там усе інакше: люди підтримують одне одного, а таке в Берліні зустрінеш не надто часто. З іншого боку — така конкуренція змушує тримати рівень і постійно розвиватись.

До всього, ти ще й засновниця вечірок MESS. Який у вас зараз принцип відбору до лайн-апу?

Я почала MESS (Mindful Electronic Sonic Selections — з англ. «Уважний відбір електронного звуку») після 5 років життя тут — тоді я зрозуміла, що жінки на місцевій сцені у великій меншості. Я бачила тут неймовірних жінок і думала, що це несправедливо, коли жінки — лише додаток у деяких випадках на вечірках підвладних геям чи гетеросексуальним чоловікам. Я хотіла, щоб було якесь місце для жінок, трансґендерів і людей з різними культурними бекґраундами.

Одначе, мені хотілося, аби вони займались цим не під вивіскою «Тільки для жінок» — я не хотіла, щоб це використовувалось як промо. Тому я зібрала виконавців у різних напрямках і стилях — дозволила людям бути тими, ким вони є. MESS ні для кого не закритий і багато чоловіків підтримували нас ще від початку. Завше стараюся, аби в нас були якомога більш різномантіні лайн-апи, але так, передусім фокус наших вечірок на жінках, трансґендерах і людей з різними культурними бекґраундами. Ми не хочемо бачити за пультами одні й ті ж самі обличчя, насправді їм не важко трохи посунутись і дати місце іншим не менш класним артистам.

Твій подкаст навдивовижу енергійний. В інтерв’ю для Groove ти пояснювала любов до таких надпотужних і навіть сексуальних ритмів своїм походженням з Венесуели. Берлін це в тобі руйнує чи укріплює?

Перкусія — мій улюблений елемент у роботі з музикою. Ритм, енергія — це сексуальність. Я народилася й жила на заході Венесуели — частини країни, куди звозили африканців для роботи, — у мені багато різноманітних культурних кодів від різних предків: і африканців, і європейців.

Перкусія — важлива складова нашої музики й культури загалом. Це щось, що наче пульсує у моїх венах, щось, що я маю у своїй крові. Коли я переїхала в Європу, спершу старалася відтворювати тутешній звук — думала, що так буде правильно. Але зараз я розумію, наскільки важливо показувати своє коріння, знаходити цінну суміш усіх впливів, шукати своє власне звучання.

Ти раніше згадувала, що пишеш і свою музику. Але знайти її онлайн дуже важко — хіба за винятком одного треку на твоєму Soundcloud. Люди не там шукають чи вона поки у тебе в шухляді?

Я стерла всю музику, яка була онлайн, бо зараз шукаю нове звучання — більш подібне на мене саму. Я працюю над цим і сподіваюсь, що перший реліз буде вже цьогоріч. Раніше я була дуже зайнята діджеїнгом і організацією вечірок — тоді як написання музики вимагає присвячувати собі дуже багато часу, а не залишати це на “якось-десь-колись”. Поки я працюю й сподіваюся, що скоро ви почуєте, над чим.

 

Інтерв'ю взяв Дарко Лісень.